КОХАННЯ, ЯК КАТАЛІЗАТОР ЗЦІЛЕННЯ ВІД ТРАВМИ
Кожна травмована людина десь в глибині своєї душі, а може і на поверхні, має бажання помститися, відплатити кривднику тією самою монетою, завдати такого самого болю і таким чином встановити справедливість, відновити свою гідність. Але помста- це пастка, яка перетягує на бік темряви і перетворює на кривдника того, хто вижив. Здається, що це допоможе, це щось виправить, та скасує минуле.
Така важка боротьба всередині людини красиво і потужно проілюстрована в фільмі «Відплата» \ «The Railway Man» з Коліном Фертом та Ніколь Кідман.
Це історія Еріка Ломакса, офіцера Британської армії, якого відправили до японського табору для військовополонених у 1942 році. Він написав книгу ” Відплата”, яка розповідає про його, досвід до, під час і після Другої світової війни – по ній і було знято цей фільм. Вчора дивилась і так мене вразив цей фільм та сама історія- до глибини, до самісіньких кісточок
Фільм починається з того що Ерік Ломакс лежить на підлозі і читає вірш-лічилку, і тільки потім стає зрозуміло, що саме це означає
Він пережив японський полон, знущання, тортури. Вижив та повернувся в Англію і продовжив жити у двох вимірах – там і тут, більше там, ніж тут, як це завжди буває після травми. Наскільки я зрозуміла, він жив емоційно обмеженим життям, відвідував зустрічі ветеранів, багато читав, збирав книги та заповнював голову знаннями, любив поїзди та знав докладно їх розклад. І це все його якось утримувало на межі між минулим та теперішнім. Ерік як міг порався з інтрузіями, та флешбеками. Підлаштоване під травму життя, йшло за певним розкладом і так було би до скону, поки він не зустрів ЇЇ – Патті.
Кохання – потужне відчуття, яке здатне запустити ланцюгову реакцію відродження травми, точніше спровокувати спроби психіки її опрацювати, що і сталося з Ломаксом. Він одружується, і ми, як і Патті, стаємо безпомічними свідками перепроживання травми.
Хоча, безпомічні свідки тут ми- глядачі, а Патті бере на себе роль каталізатора зцілення. Вона з’ясовує історію свого чоловіка розпитуючи його побратима( Стеллан Скарсгард). (Я далі тут не піду, бо то вже буде спойлер, а спойлер то страшний гріх)
«Ви про це можете говорити, а він- ні. Чому?» – тому що травма це невимовний жах, це те, для чого немає слів. Є дії, є відчуття, а слів немає.
Сюжетна лінія переносить нас за Ломаксом в минуле на будівництво Тайсько- Бірманської залізної дороги, яку будували японці силами військово-полонених. Нам розповідають, що сталося з ним на справді. А потім, ми проходимо разом з ним шлях важкої внутрішньої роботи, боротьби між бажаннями зробити з кривдником те саме, навіть вбити його та гідністю, людини, яка прагне свободи та справедливості, яка примушує кривдника визнати свою віну та розкаятись. Важка розмова, каяття, прощення – і це все шлях до відродження.
Такі важки бесіди, відбуваються в середині однієї людини під час терапії травми. Іноді така сама боротьба ведеться із собою і пробачити себе важче, ніж карати.
Дивилась я і міркувала про трикутник травми, про те, як легко можна обернутися з жертви на ката, часто для самого себе, та яких зусиль треба докласти душі щоб залишитись на світлому боці.
Міркувала про терапію- цей фільм чудова алюзія, як на мій погляд. Ми спостерігаємо психотерапевтичне опрацювання травми, яку людина проводить самотужки, а терапевт тільки йде поряд, тримає за руку та розділяє важкість шляху, як Патті своїм коханням запустила потужний процес зцілення від травми і підтримувала Еріка.
Ще міркувала про атомні бомби які винищили Хіросиму та Нагасакі – як плату за ту жорстокість яку виявили японці тоді під час Другої Світової війни…але зупинюсь тут і зараз, бо відкривається величезне поле для розумів, які я не готова поки що розділяти із вами
08.04.2024
Каріне Кочарян,
м. Одеса Україна