ПОЧУТТЯ ПРОВИНИ ЯК КАТАЛІЗАТОР ЗЦІЛЕННЯ ВІД ТРАВМИ І ДО ЧОГО ТУТ ПРИМАРИ
Колись писала про фільм «Відплата» \ «The Railway Man» з Коліном Фертом та Ніколь Кідман, де каталізатором зцілення від травми було кохання- цього разу в фокусі моєї уваги почуття провини і примари, які теж не погано пораються
Коли у кіно або в літературі хочуть підкреслити травматичний вплив якихось жахливих подій минулого на людину, де вона була жертвою, учасником або свідком появляються примари та містичні сюжети.
Нещодавно абсолютно випадково подивилась два кіно поспіль де містичні сили та примари втручаються в життя двох чоловіків, які чомусь обидва психотерапевти.
О і «Шосте почуття» теж про психотерапевта. Цікаво, мабуть то профдеформація така, і наша професія більш чутлива до всіляких примар, та скелетів у шафі.
Але ж до кіна:
Першім подивилась серіал з Білом Крісталлом « Минуле» в перекладі, але в оригіналі «Before», що означає «ДО» – не дуже він мене вразив, бо я не вхоплювала за містичними симптомами його пацієнта послідовної ниті, або я не уважно дивилась і не побачила нюансів, таке теж можливо. Тільки кінцівка мене потішила, коли все стало по місцях.
Думаю мене заплутало затосування прийому переселення душ, щоб показати дуже давні події з життя Ілая. І якби не вчорашня стрічка, я б про цей серіал не пригадала би
Я про фільм 2016 року Майкла Петроні з Едріаном Броуді «Backtrack», в перекладі «Відступ», але на мій погляд трохи не точно цей переклад передає сутність фільму, де головний герой пригадує у своє минуле, повертаючись назад до переломних в його житті подій . «Повернення назад», не так милозвучно, але більше точно передає сюжет.
Спробую поспойлерити, рівно на стільки, на скільки буде достатньо, щоб вас зацікавити подивитись це кіно.
Отже:
Психотерапевт Пітер Бауер переживає трагічну загибель доньки-підлітка, його дружина в розпачі і живе на пігулках. Він тримається, підтримує дружину як може, працює з пацієнтами, зустрічається зі своїм наставником і в смерті доньки звинувачує себе, бо він задивився на відображення у вітрині магазину і саме в цей час його дитина, яка каталась на велосипеді потрапила під вантажівку.
Дуже точно відображається загальна риса травмованих людей – борати провину за травму на себе.
Можна прослідкувати, як почуття провини за смерть доньки, нездатність пригадати, що саме він тоді побачив у вітрині, що настільки його відволікло, підняло почуття провини за давню історію. І що важливо все це починає розгоратись на річницю загибелі доньки – « синдром річниці»
Ось одного вечора до нього в кабінет потрапляє дивна дівчина- підліток, мовчазна та моторошна. І саме з цього моменту перед нашими очима, шар за шаром починає розгортатись жахлива картина травми в напрямку минулого Пітера.
Поступово з’ясовується, що всі його пацієнти, і мовчазна дівчина-підліток, і навіть його наставник, який ставив чудові та влучні запитання, що конфронтували Пітера з реальністю та його пам’яттю, виявились примарами.
Але чому вони переслідують?
Зазвичай, щоб чогось досягти. Нажахати, зробити життя нестерпним, щоб підштовхнути людину до дій, а почуття провини стає настільки сильним, що людина починає шукати пробачення та спокути.
У примар завжди виходить, вийшло і цього разу – Пітер поїхав додому, до батька, колишнього поліцейського.
І тут починають відкриватись нові аспекти – ми бачимо, що почуття провини має основу в реальності і в житті Пітера-підлітка відбулись жахливі події, учасником та свідком яких він був. Ми крок за кроком проникаємо в усе нові закапелки пам’яті Пітера, занурюємось разом із ним у події тогодення.
Усе життя Пітер звинувачував себе в залізнодорожній катастрофі- через покинути ім та його другом на рельсах велосипеди потяг зійшов з рейок в результаті чого загинуло 47 людей.
Він все повертався та повертався на місце катаострофи, пригадував, бачив результат, своїх « паціентів». Прийнявши одне вірне рішення піти в поліцію і зізнатися- взяти відповідальність та спокутувати провину. Але як виявилось складу злочину не було, підстав для звинувачення теж, справу тоді вів його батько і все це було оформлено як недбалість.
Полегшення, яке відчув Пітер тривало не довго, мовчазна дівчина-підліток нікуди не поділась, і навіть стала агресивнішою, вона його душила уві сні, з’являлась в усіх відображеннях. І досягла свого, Пітер став з’ясовувати про цю дівчину – і з’ясував.
Відтворив всю історію крок за кроком, пригадав все, що відбулось тієї трагічної ночі, і головне він усвідомив, що не він і не його друг були причиною катастрофи, а зовсім інша людина – і це відкриття розставило все по місцях, стало і полегшенням і болючою правдою.
Далі не можу вам розповісти, бо то буде вже зовсім жирнючий спойлер, натякну тільки, що всі примари знайшли спокій, а від велосипедів на з\д полотні поїзд не сходить з рейок, він не сходить з рейок навіть якщо на рейках автівка…
Саме так нас захищає дисоціація- вона відрізає занадто болюче, ховає його, створює нових нас, але не на завжди. Коли нові нестерпні життеві події, як то смерть власної дитини, перевищують здатність Пітера неусвідомлювати минуле, тримати його подалі від свідомості- дія дисоціації слабшає, вона не здатна більше стримувати спогади і вони повертаються у вигляді примар та спонукають до дій.
І так, щоб опрацювати травму, так чи інакше потрібно «повертатись назад»…